У перший рік незалежності Україна взяла на себе низку зобов'язань, підписавши Конвенцію ООН про права дитини. У 2003-2005 роках український Парламент ратифікував ще два документи - факультативні протоколи Конвенції щодо торгівлі дітьми, дитячої проституції, порнографії та участі у збройних конфліктах. У 2009 на підставі рекомендацій був прийнятий Національний план дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини.

Після підписання Конвенції Україна періодично звітує перед Комітетом ООН з прав дитини про дотримання положень, проте виконувати обіцянки в повному обсязі не поспішає.

Для того, щоб з'ясувати реальний стан речей і зіставити правдиві факти зтими, щопублікуються узвітах українського уряду, представники українських громадських організацій провели аналіз ситуації, на підставі якого в листопаді 2009 року ними було підготовлено Альтернативний звіт про виконання Україною міжнародних зобов'язань. Це була відповідь на Національну доповідь про реалізацію Україною положень Конвенції ООН з прав дитини, представленуурядом країни. І якщо в урядовому звіті йшлося в основному про неймовірні успіхи у виконаній роботі, то громадські організації акцентували увагу на проблемах, які залишаються невирішеними.
Своє бачення проблем представники українських НГО представили в червні 2010 року, на слуханнях Комітету в Женеві. Активісти громадських організацій відповіли Комітету ООН на питання про державну політику дотримання прав дитини, охорони здоров'я, освіти та дітей-сиріт. За підсумками слухань Комітет ООН сформулював наступні питання до українського уряду:

• підходи загальнодержавної політики до прав дитини у вигляді «охорони дитинства» замість ставлення до дитини як до суб'єкта прав;

• відсутність включення дітей у процеси розробки та впровадження державної політики щодо дітей на різних рівнях;

• нерегулярність і певна закритість державних досліджень стану дотримання прав дитини;

• відсутність незалежного інституту захисту прав дитини;

• негативні тенденції розвитку ювенальної юстиції, а саме вплив на політику держави громадських і релігійних організацій, які активно пропагують фізичні форми покарання дитини в сім'ї, жорсткіше покарання для дітей, залучених до злочинної діяльності і т.д.;

• стан і статус дітей, які шукають притулок, що знаходяться на території України без супроводу дорослих і залишаються поза увагою державної політики та законодавства;

• прогалини у дотриманні права на освіту, зокрема дошкільної;

• жорстоке поводження з дітьми;

• невідповідність міжнародним стандартам процедури усиновлення;

• питання розукрупнення і дезінституалізації державних інтернатів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, і перехід до сімейних форм виховання.

Предметом пильної уваги Комітету стала інформація про системні порушення прав дітей груп ризику з боку співробітників правоохоронних органів України. Інформація про факти порушень, надана Комітету, була зібрана Правозахисним центром «Поступ» у рамках проекту «Дії в інтересах дітей груп ризику: досвід Польщі, Німеччини та України». Ознайомившись з фактами, комітет ООН з прав дитини підготував додаткове питання до українського уряду: які заходи застосовуються державою для запобігання жорстокого поводження і тортур під час допитів дітей в міліції?

Таким чином, проблема, на яку намагається закривати очі українська влада, була озвучена світовій спільноті. Аналіз інформації, зібраної Правозахисним центром «Поступ» та громадськими організаціями «Правозахисної дитячої мережі Донбасу», свідчить про те, що в Україні відсутні механізми правового захисту дітей вразливих груп.

У законодавстві відсутні положення, які дозволяють розглядати таких дітей як представників уразливої групи, які потребують особливого захисту. Заяви про порушення від дітей груп ризику не розглядаються з належною увагою і ретельністю. Відмова враховувати особливі потреби дітей даної групи, відсутність закріплених законодавчо позитивних дій, спрямованих на забезпечення особливого захисту, дозволяє говорити про те, що дана група дітей піддається дискримінації.

Експерти проекту вказують на те, що якщо на користь дитини діють законні представники, які не мотивовані домагатися відновлення прав дитини (адміністратори спеціальних установ, далекі родичі, деморалізовані родичі та ін.), факти порушень розслідуються формально й у переважній більшості випадків права дітей не можуть бути відновлені. Відсутні механізми відомчого контролю за «якістю» розслідування співробітниками міліції і прокуратури фактів порушень прав дітей груп ризику. Особливо яскраво проблема проявляється у випадках, коли права дитини порушуються представниками правоохоронних органів. Залежне становище дітей, тиск на дитину з боку представників правоохоронних органів істотно ускладнюють спроби дітей відновити свої права. Під впливом погроз і тиску  співробітників міліції діти не наважуються заявляти про порушення з боку співробітників правоохоронних органів. Часті випадки відмови дітей від свідчень проти співробітників правоохоронних органів.

Експерти вважають за необхідне законодавчо закріпити особливу процедуру розгляду у випадках скарг про порушення прав дитини з боку співробітників правоохоронних органів. При цьому важливо передбачити додаткові можливості відомчого та міжвідомчого контролю, а також контролю з боку недержавних організацій. Необхідно виключити можливість припинення розслідування за фактами, викладеними в подібній скарзі, у разі, якщо заявник відмовляється від претензій і просить припинити розгляд.

Ці та інші рекомендації, підготовлені групою українських, німецьких і польських експертів в рамках проекту «Дії в інтересах дітей груп ризику», найближчим часом будуть представлені українському уряду і міжнародним інституціям.

Правозахисна спільнота чекає на відповіді українського уряду на питання, поставлені Комітетом. Хочеться сподіватися, що проблема жорстокого поводження з дітьми вразливих груп з боку українських правоохоронних органів, будучи відображеною в підсумкових рекомендаціях Комітету ООН з прав дитини, стане предметом належної уваги українського уряду та сприятиме поліпшенню ситуації.