Цього тижня з’явилися повідомлення засобів масової інформації про звільнення журналістки Олени Довженко з редакції газети «Жизнь», яке сталося через матеріал, присвячений важким умовам перебування психічно хворих дітей у Торезі. Попри численні заяви ЗМІ, лише зараз ми отримали матеріал особисто від Олени Довженко, в якому вона пояснює події, пов’язані з її відмовою від роботи в редакції та тим психологічним та адміністративним тиском, який був на неї здійснений.

В додатку до матеріалу знаходиться трудова угода, яка є яскравим доказом слів журналістки Олени Довженко. Даний матеріал надійшов до редакції сьогодні. Редакція Порталу неполітичних новин NGO.DONETSK.UA висловлює солідарність з журналісткою Оленою Довженко і закликає журналістські та правозахисні спільноти поширити цю інформацію і по можливості, зробити важливі висновки про стан свободи слова в Донецьку.

Через те, що не хочу більше чути чиїхось недолугих вигадок про себе, вимушена розказати всю правду про події. Я є та сама донецька журналістка, яка написала про дітей-інвалідів з Тореза і згодом пішла з роботи. Мене не звільняли, але моральний тиск був присутній. Про ситуацію, що склалася, пишуть дуже багато, і деякі, на жаль, спотворюють правду. Люди сприймають це по-різному. Хтось говорить, що я молода недосвідчена дурепа, що не зуміла передбачати наслідків такої публікації, інші звинувачують мене у гонитві за дешевим піаром. І те й інше не відповідає дійсності.

... Вся ця історія розпочалася в четвер, 10 лютого. Як завжди, я принесла на розгляд заступникові головного редактора газети «Жизнь» Жанні Лавріненко теми до наступного номеру. Із запропонованих тем вона, на мій великий подив, залишила лише ту, в якій йшлося про проблему дітей в торезському інтернаті. Вона ж вимагала від мене неодмінно з'ясувати, під чиїм контролем знаходиться цей заклад і навіть з представником “М.АРТ.ІН-Клубу” мене зв'язала саме вона. 

Свідком цієї розмови був також і випускаючий редактор і, на довершення, головний редактор газети Дмитро Шишкин, який вичитував газету, що вже була зверстана. Я розуміла, до чого це все може привести ще до того, як запропонували тему до розгляду, про що думали інші – не знаю. Мене здивувало, що всіх все влаштовує – не більше того.  Перед виходом з редакції я попередила секретаря, що мене в п'ятницю не буде, оскільки йду на прийом до лікарки.

Секретар мені сказала, що вона прийняла це до уваги і повідомить керівництво. Попросила лише заступника редактора вранці про це сповістити. На початку наступного робочого дня я відправила на мобільний Жанні Лавріненко повідомлення з текстом: «Мене сьогодні не буде – йду на прийом до гастроентеролога». Вже по дорозі в лікарню мені подзвонила секретар Ольга Ляшенко, вибачилася, що відволікає і сказала, що мені неодмінно потрібно приїхати в редакцію: «Тут все дуже серйозно», - тремтячим схвильованим голосом повідомила вона.  

Після того, як я відповіла, що не можу приїхати, Оля рекомендувала мені «зателефонувати шефові». Лише ось на мій дзвінок «шеф» не відповів. Потім знову дзвонила секретар з вимогою зв'язатися з «шефом», після неї Жанна Лавріненко з вимогою приїхати в редакцію і без пояснення причин. Потім я з потреби відключила телефон, в цей час дзвонив і сам Дмитро Шишкин, коли я передзвонила, він знову не відповів. Ніхто мені нічого не пояснював.

Вирішивши хоч щось з′ясувати, я зателефонувала колегам-журналістам з газети, які пояснили мені, що причиною всьому, начебто, став мій матеріал про дітей-інвалідів з Тореза. Ще пізніше колеги мені розповіли новину з «курилки»: нібито, Катерину Печерську, керівника прес-служби губернатора «поперли». Відповіді на питання “Чому?”, ніхто не знав, але зв'язували це, звичайно, із скандалом, що розгорівся зранку, з приводу Торезу.  

Також журналісти говорили про те, що в п'ятницю зранку заступник губернатора Близнюка Олена Петряєва, Дмитро Шишкин, Жанна Лавріненко і фотокореспондент газети Олександр Коваленко поїхали в цей інтернат. Вихідні, як ви розумієте, у мене були нервові, а в понеділок вранці я прийшла в редакцію на початку робочого дня, тобто о 8 ранку, з метою поговорити з головним редактором про проблему і сказати йому, що так працювати я не можу. 

Оскільки керівництво о 8 ранку приходило не часто, у мене був час чекати і думати. До мене в кабінет зайшов привітатися фотокор з питанням: «Тобі фотки в номер потрібні будуть?». На мою негативну відповідь Олександр відповів: «Ну так, у тебе ще довго нічого не буде. Петряєва тебе в п'ятницю так хотіла бачити, обурювалася непрофесіоналізму «цієї журналістки»». Після цієї розмови я пішла до секретаря дізнатися, чи можу я поспілкуватися із головним редактором.  

Вона сказала, що він так і не прийшов. Коли Шишкин нарешті з'явився в редакції, і я знову звернулася до Олі з проханням доповісти про мене, вона відповіла, що «у нього Жанна Георгіївна» – потрібно чекати. Чекала я хвилин 40, періодично напрошуючись на аудієнцію – і нічого. Але ось Оля увійшла до кабінету і всіх журналістів сповістила про планерку, яка ніби вже почалася. На моє питання: «А як же я?» секретар відповіла: «Після, йди на планерку».  На планерку я не пішла – просто одягнулася, зібрала свої папери. Виходячи з кабінету, зіткнулася з Шишкиним, який ніби нічого не розуміючи запитав, у чому справа. 

Я відповіла, що в такій атмосфері, яка утворилася з п’ятниці, працювати не можу і з редакції я йду - лише хотіла зробити все по-людськи, а не так, як це виходить. Він повернувся і пішов до свого кабінету. Я ж підійшла до секретаря і попросила її підготувати документи, якщо я на такі маю право, і подзвонити, коли все буде готово. «Добре. Ти ж на зв'язку, якщо що?», - запитала вона. Я відповіла ствердно і пішла. 

Через день я виїхала з міста. Повернулася в п'ятницю. За весь цей час з редакції газети мені ніхто не дзвонив. В неділю вдень мені подзвонила колишня однокурсниця, власний кореспондент радіо «Свобода» в Донецьку Ольга Доровських і попросила розповісти про ситуацію з матеріалом про торезських дітей. 

Звісно, я не зрозуміла, про що йде мова. Оля запитала, чи зв'язано моє звільнення з газети з тією публікацією. Я їй відповіла, що я пішла після цієї публікації і у зв'язку з нею, але ніхто мене не звільняв. Розповіла, як розгорталися всі події, про те, що колеги мені говорили, нібито і Печерську Катерину звільнили. 

«Може теж у зв'язку з цим», - здогадувалася я. Тут Оля мені говорить: «А ти не знаєш, що про тебе в інтернеті хвиля пішла?». Я не знала. Дізналаcя, лише закінчивши з нею говорити і, вперше за минулий тиждень, потрапивши в інтернет. Хто розповсюдив цю інформацію я не уявляю. Наступного дня в мережі з'явилася ще також інформація радіо «Свобода», де Оля згадала і про те, що з моїх слів Катерину Печерську звільнили через цю історію. Правда, формулювання було не моє і про те, що це все-таки чутки, про які їй говорила не лише я, Оля, на жаль, не згадала.  

Чому пишу про якусь Печерську так детально? Не тому, звичайно, що мене хвилює її доля. Просто ця людина зателефонувала саме мені у вівторок із криками і погрозою подати до суду, дозволяла собі фамільярність у спілкуванні. «Привет, дорогая. Скажи мне пожалуйста, а шо ты там натворила в интернете? Ты знаешь, что у меня проблемы из-за тебя. Я на тебя в суд буду подавать. Пиши опровержение, разговоривай с прессой по поводу того, что по твоим словам Близнюк пригрозил уволить начальницу пресс-службы… Я очень злая на это, и Анатолий Михалыч как бы тоже».

Так от, Катерина Печерська, приношу вам свої вибачення від свого імені і мою позицію, думаю, розділяють всі, хто дозволив собі навіть ім’я ваше без дозволу згадати, і  констатую: інформація про ваше звільнення чи то погрози вам звільненням не правдива. Хай ваша робота вам і далі приносить радість. А я завдяки вам зараз лікуюся від нервової хвороби – адже криз зі мною стався саме після вашого дзвінка, хамського ставлення до мене як до співрозмовника і погрози.

Моя робота до речі мені радості не приносила, як і багатьом іншим журналістам газети «Жизнь». Чому я пішла працювати в цю газету? Журналісти  в регіонах знають, що з роботою в нашій спеціальності якось не дуже. У липні 2010 року я отримала ступінь магістра по журналістиці, але в «Жизнь» прийшла раніше – в кінці лютого того року. Дмитро Шишкин не квапився оформити мене як штатну одиницю – спершу запропонував укласти трудову угоду, в якій говорилося, що штатним працівником видання я не є, проте працювати я повинна була саме як «штатник» – з 8.00 до 17.00 в редакції і часто без перерви. А коли я дзвонила брати коментарі й інтерв'ю, Жанна Лавріненко говорила, що представлятися я повинна як редактор відділу «Політика». Ось так! Йшли місяці. Випробувальний термін затягнувся. В кінці кожного місяця мені секретар приносила договір на підпис  - інколи не приносила. На таких умовах в редакції працювали 3 журналісти з 7. Двоє і зараз так працюють. Дехто з нинішніх штатних журналістів теж спочатку рік ось так гарував. 

Так, це моя помилка, я не змогла захистити своїх прав як громадянин і журналіст. Я визнаю свої помилки і власну недалекоглядність і вибачаю цих людей, які поводяться непорядно по відношенню до журналістів. Але тим більше мене дивують зараз заяви керівництва редакції на зразок цього: «В то же время, как сообщил КИДу главный редактор газеты "Жизнь" Дмитрий Шишкин, "журналиста никто не увольнял, она до сих пор ходит с удостоверением газеты "Жизнь", заявление она не писала. А с 10 февраля, как только она сдала материал, в редакции её больше никто не видел. Правда, говорят, что она заходила в понедельник 14-го, увидела журналистов и покинула здание редакции. На связь она не выходила". Як же можна так брехати? Може, звичайно, пам'ять людині зраджує? Лише ось в моїй трудовій угоді йдеться, що вона вважається розірваною з моменту мого невиконання завдань редакції. Та і до того ж, в лютому ми угоди з Шишкиним не підписували – адже її мені не на початку місяця, як годиться, приносили, а в кінці.

І ще, атмосфера в колективі газети «Жизнь» дуже негативна – присутні образи журналістів з боку керівництва, неналежна поведінка керівництва. Що стосується матеріалу про нещасних дітей з Тореза, я щаслива, що разом з колегами-журналістами, які написали про це, змогла звернути увагу на проблему. Головне, щоб малим дійсно надали допомогу, а не просто поговорили про це на публіку. Сьогодні я вдячна всім журналістам, які мене підтримують. Вдячна тим людям, які мене навчали журналістиці. Мене вчили, що журналіст - це той, хто говорить правду і прагне бути максимально об'єктивним, хто вказує суспільству і державі на його проблеми. Я завжди намагалася бути об'єктивною і хоч якусь користь людям приносити своєю роботою. Результати бачите самі. Я не хочу читати і чути в свою адресу образи від людей, які зовсім мене не знають. Саме тому я і переказала всю цю історію. Що я від цієї історії отримала? Надію, що все може бути краще, чесніше, справедливіше, а ще я отримала нервовий зрив. Ось і вся історія.

Наша з вами дійсність така, якою ми її бачимо сьогодні. Давайте не будемо лицемірами. Можемо ми говорити про свободу слова і думки, дотримання закону і турботу про молодь або краще про це все промовчати? Дайте собі відповідь на це питання і, будь ласка, будьте чесними!

http://helsinki.org.ua/index.php?id=1298452704