Пропонуємо до вашої уваги ще одне інтерв’ю, присвячене обговоренню Закону «Про захист суспільної моралі», відомого українського письменника для сайту Громадської кампанії проти встановлення цензури в Україні.

Юрій Андрухович – поет, письменник, перекладач, есеїст.  Народився у 1960 році, живе й працює у Івано-Франківську. Перу автора належать п’ять романів, кілька збірок поезії та есеїв. Він є одним з небагатьох українських літераторів, чиї  твори перекладені кількома європейськими мовами. Пан Юрій активно, жваво й цікаво коментує суспільні явища та перипетії розвитку нашої країни для української та західної преси. Ми запросили його до участі у нашому проекті і пропонуємо вашій увазі  його відповіді на наші запитання.    

Мораль суспільства часто визначають, як систему спільних цінностей, чи існують такі в Україні, хто вже є, або може стати їх джерелом?

В Україні суспільство загалом деградує. Після поразки Помаранчевої революції цей процес набрав особливої стрімкості. Здобуття влади Януковичем та його людьми, що формалізувало цю поразку, в суспільстві зі стійкими моральними цінностями було би просто неможливе. Таке трапляється лише там, де вважають правильним нікому не вірити, не мати ідеалів, де сильніший обов’язково має розтоптати слабшого, а товстіший – відібрати останнє у худішого. Якесь моральне одужання (бодай часткове – про цілковите вже не йдеться) може настати лише внаслідок потужної соціальної революції, не декоративно-кольорової, а реальної. Проте насьогодні ми, здається, ще досить далекі від неї. Як кажуть у таких випадках, «влада сильна як ніколи». До Януковича та його системи потрохи звикають і починають пристосовуватися. Це найгірший з варіантів розвитку. 

Хто й від кого мусить /не мусить, такі цінності боронити?

Моральні цінності боронять себе самі. Захисників мораль не потребує. Немає нічого аморальнішого, ніж уявити себе борцем за моральну чистоту. Особливо якщо при цьому ще й користуватися владними повноваженнями та державними фінансовими ресурсами. Моралісти повинні для початку зазирнути у себе і жахнутисяJ

Про що, на Вашу думку, йдеться, коли говорять про необхідність відстоювання та охорони суспільної моралі?

Йдеться про те, що держава навіть не думає позбуватися репресивності – навпаки, розширює для себе репресивний маневр. Тобто на деякий час начебто відпустивши своїх громадян на волю, наша держава раптово спохопилась – як же так, ми їх втрачаємо, невже ми дозволимо їм розкладатися морально? Це непорядок. Що більше ми в них контролюємо, то більше вони нас бояться. А це і є нашою метою – щоб нас боялися.

Якого українця хоче зліпити влада і що вона хоче вкласти йому до його громадянської свідомості?

Епітет «громадянський» тут радше ні до чого. Влада якраз і хоче витравити з українця будь-що громадянське. Власне кажучи, все ясно як Божий день: ідеться про чергове відтворення і мультиплікування людини радянської – підозріливої, соціально інфантильної, боязкої, схильної до колективістсько-стадного мазохізму. Людину, що ненавидить ближнього (принаймні сильно його недолюблює) і боїться начальника.

Декларувалося припинення діяльності комісії,  але вона насправді продовжує діяти, також продовжується дія Закону України «Про захист суспільної моралі»?  Вони просто загубилися серед решти бурхливих подій, чи насправді це дійсно важлива для держави установа?

Я свого часу попереджував однодумців, що ми даремно святкуємо якусь таку перемогу, пов’язану з начебто ліквідацією НЕК. Слід усвідомити одне: у цієї влади не може бути позитивних рішень! От просто не може – і все. Це аксіома. Якщо нам здається, що вони щось добре прийняли, то слід готуватися до якогось чергового, їхньою мовою, «западла». Якщо нам кажуть, що ліквідується НЕК, то це для того, аби створити на її місці щось іще, якийсь дрек чи брек, чи фак. Ну, і звичайно ж, людський фактор. Василь Костицький – один із найживучіших, найчіпкіших чиновників цієї країни. Такі як він просто не тонуть. Він переживе нас усіх і станцює коломийку на наших кісткахJ

Як регулювання суспільної моралі тими методами, які використовуються в Україні впливає на український культурний процес?

Маю надію, що все ж несуттєво. Хоч, можливо, маючи надію, я зовсім не маю рації. Мені важко уявити собі, що діється в сучасних театральних чи філармонійних колективах. Напевно, нічого доброго там не діється. А в бібліотеках? З них вилучають деякі книжки, в тому числі й мої. А в кіно, на радіо й телебаченні? Наші діячі мистецтва знову повертаються до сервільності, пишуть якісь подячні листи президентові, підлещуються до Ганни Герман. Усе це сумно, але й карикатурно.

Що ви могли б сказати тим, хто розуміє загрози, пов’язані з існуванням такого Закону і яким чином можна пояснити їх тим, хто їх не розуміє?

Першим я сказав би: борімося – й поборемоJПротистояти поганому законові можна його саботуванням. Українці в цьому ділі нагромадили чималенький досвід, саботувати ми любимо і вміємо. НЕК треба ігнорувати. Мені здається, це насьогодні може бути найдієвішим інструментом у відстоюванні своїх прав на свободу культурного вибору.

Другим я вже не казав би нічого, бо не розуміти цих загроз може тільки той, хто їх загрозами не вважає, а навпаки схвалює. Тобто вважає, що, наприклад, насильство, зокрема сексуальне, існує в нас через якісь неправильні фільми або «порнографічні» книжки. І якщо їх заборонити, а авторів якнайсуворіше покарати, то не буде й насильства. У стрімко деградуючому суспільстві дуже важко, якщо взагалі можливо, вести якісний діалог на рівні ідей, концепцій та засад.

Фото Павла Хайла

Прес-служба Правозахисного центру «Поступ»