Як гадаєте, чим можуть розважити себе дівчата вільного суботнього дня? Звичайно, сонячний - вже більше осінній, ніж літній - серпневий день ідеально підходить для прогулянки по…райвідділках.  І ми не помилились – нудьгувати не довелось. Отже, озброївшись диктофоном і фотоапаратом, ми (я і моя подруга з Чернігова, яка як  завжди вчасно завітала погостювати й «відпочити» день-два) вирушили шукати пригод за сірими та рожевими (!) стінами луганських відділків міліції. Не було до нас діла у Першому відділенні Жовтневого РВ УМВС – особи в штатському, що знаходились на посту чергового, не звернули уваги на відвідувачів, тож попросити відремонтувати пандус, який завалило його ж таки перилами, нам не вдалося. Втім, як виявилось,  співробітники відділення не знають, «хто такий той пандус», тож для них це несуттєва втрата. Так ми рушили далі до прозорого і, наскільки це взагалі можливо, затишного Жовтневого РВ УМВС, де отримали середньої якості юридичну консультацію та приязно поспілкувались із ввічливим черговим про європейські тенденції та прогресивну свідому українську молодь, за що і написали йому подяку. Артемівський відділ зустрів нас зачиненими дверима, але всередині на нас чекали чисельні дошки пошани, стенди з фотографіями співробітників райвідділу та фігурна скринька довіри, прикрашена різнокольоровими візерунковими літерами. І Книга скарг тут не підкачала – заведена ще у 2007 році, вона містила близько 30 записів від громадян, більшість з  яких виявились подяками за доблесну службу, що навело на певні сумніви й роздуми, чому в людей протягом 5 років немає претензій до діяльності райвідділу. Та зовсім не так радісно зустрів нас Кам’янобродський РВ УМВС: так званий «вестибюль» являв собою прохідну, атмосферою нагадував чи то промисловий об’єкт, чи то колонію; важкі залізні двері гучно, загрозливо захлопнулися за спиною. Роль інформаційних стендів тут взяли на себе два пошарпаних аркуша з трьома телефонами та графіком прийому керівництва відділу. Проходити далі на подвір’я бажання не виникало.

Але справжні пригоди чекали на нас у Ленінському РВ УМВС, який обслуговує центральний район міста. Пройшовши до вестибюлю і не маючи жодного бажання спілкуватись із постовим, який голосно лузав насіння на посту, ми стали спокійно ознайомлюватись зі змістом інформаційних стендів. Але сержанту із красномовним прізвищем Помилка кортіло дізнатися про мету нашого візиту. Він рішуче відмовився надати на наше прохання Книгу скарг та пропозицій, оскільки, за його класифікацією, ми не були відвідувачами відділку. Про те, що цього вимагає закон та наказ МВС він не чув, проте посилався на вказівку безпосереднього керівництва. Книгу скарг та побажань нам таки надав на диво адекватний, але надто заклопотаний аби контролювати свого невихованого підлеглого, черговий міліціонер. І ми вже було почали писати у ній свої зауваження, аж тут, ніжно погладжуючи автомат, із зухвалою посмішкою до нас підійшов сержант Помилка. Типу проконсультувати нас, як правильно писати подяки. Цікаве відчуття - писати скаргу на людину, яка нависає над  твоєю головою з автомат в руках. Прохання відійти і не заважати Помилка наполегливо ігнорував, пояснюючи це так: «А раптом ви щось накоїте? Раптом ви книгу порвете? Це ж мій обов’язок – охороняти громадян, от я і охороняю вас – мало що може статися…може ви нецензурне щось напишете…»  Щойно взявши до рук журнал із записом Стьопа став читати скаргу і, не знайшовши там теплих слів вдячності, затулив спиною вихід - став вимагати, аби ми лишились, бо в нас будуть «відбирати пояснення» з приводу того, «шо ми тут понаписували». Сержант виявив не аби яке знання не лише закону «Про міліцію» та Етичного кодексу міліціонера, а й компетенції лікаря, поставивши нам діагноз (мовляв, «ви якісь хворі») і порадивши лікуватися. Він фізично заважав нам покинути вестибюль відділку, утримуючи мене за руку, до появи чергового офіцеру.  І навіть у його присутності не давав собі раду фільтрувати нецензурні висловлювання на нашу адресу. Черговому, який і сам був помітно засмучений його поведінкою, він поскаржився на те, що «спонтанно приходять підозрілі особи» і відволікають його «від виконання обов’язків». На жаль, мені так і не вдалося знайти нормативного акту, за яким до обов’язків постового покладається лузання насіння (хоча не виключаю, що існує відповідний наказ його безпосереднього керівництва). А от деякі інші документи видались мені досить таки цікавими. Шкода, що начальник районного відділку не вважає за потрібне знайомити з ними особистий склад. Так, за півгодини нашого перебування у Ленінському РВ УМВС постовий Помилка встиг порушити:

-          ч. ІІ ст. 5 Закону України  «Про міліцію»,

-          п. 1.1, 4.36, 6.2 Інструкції, затвердженої наказом МВС України №181,

-          Етичний кодекс працівника ОВС від 05.10.2000 №7км/8,

-          п. 3.5. наказу МВС України №400-2004 р.,

-          ст. 29 Конституції України

-          ст. 5 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Як на мене, то чи не забагато помилок для одного сержанта? Якщо Степан Помилка дозволяє собі подібне у присутності чергового офіцеру та відвідувачів райвідділку, то не хочеться навіть і думати про те, що він дозволяє собі, працюючи у складі патруля. Щиро бажаю вам не зустрічатися ввечері на вулиці з такими «правоохоронцями», які пишаються тим, що не знають законів, які окреслюють межі їх повноважень, та не соромляться публікувати у соціальних мережах власні фотографії в позі нацистського привітання. Одразу видно, що на людину чекає блискуча кар’єра в органах внутрішніх справ.

Відповідні скарги на дії Помилки вже надіслані до обласного управління та Міністерства внутрішніх справ. Сподіваюся, що всупереч усталеної практики кругової поруки Степан Помилка таки буде притягнутий принаймні до дисциплінарної відповідальності. Але щось підказує мені, що ця історія тільки починається…

Юлія Красільникова

Прес-служба Правозахисного центру "Поступ"

P.S. А ось, дивиться, які фото публікує сержант Помилка у своїх соціальних мережах: