Просто людина, народжена для того, щоб комусь у цьому світі стало краще (с)
Чи готові ми до співчуття? Або ж наше суспільство настільки загартоване і здатне лише на «помірну» жалість? На щастя, ми ще журимося над долями покинутих у пологовому будинку немовлят, жаліємо сиріт, співпереживаємо дітям з неблагонадійних сімей. Але є діти, яких прийнято не бачити, діти, яких не існує. Ті, хто не з власної вини позбавлений можливості дізнатися, яке воно - нормальне життя. Хто з нас уявляє собі, як виглядають інтернати для дітей-інвалідів? І хто справді готовий про це дізнатися?
Уже 5 років Аня Геращенко, лікар-педіатр, екологічна активістка, член Харківської обласної фундації «Громадська альтернатива», займається проблемою якості життя дітей-інвалідів та дорослих, що проживають в інтернатах України. Крім того, після навчання в Школі з прав людини Всеукраїнської освітньої програми «Розуміємо права людини», Аня взяла участь у Всеукраїнському моніторингу дотримання прав дітей-інвалідів у інтернатах 3 і 4 профілю.
- Вперше дізнавшись про подібні заклади, я була шокована станом, у якому, як виявилося, проживають ті, кому не пощастило народитися здоровими в нашій країні. Ці діти з народження, в силу обставин, що склалися, потрапляють фактично в умови тюремного ув'язнення. Наше суспільство не просто засуджує їх до смерті в тюремних умовах - найжахливіше, що цей вирок розтягується на довгі роки: життя цих дітей в нашому розумінні, це - катування. Але кажуть, що до болю можна звикнути, я не знаю, - ділиться своїми переживаннями Анна.
Все, що робить Аня та інші волонтери - лише частина складного тривалого процесу. Практично неможливо привести цих скалічених природою дітей до повноцінного життя, але в міру сил полегшити їхню долю - ось мета щирого самовідданого милосердя, на яке здатні одиниці. В одному з інтернатів, з якого Аня починала свою роботу, завдяки колосальній спонсорській підтримці, нормальному директору та розсудливим чиновникам, вдалося не просто поліпшити якість життя дітей у візках, яких, можна сказати, "підняли з землі" - для частини дітей був створений будинок , аналог сімейного будинку, де у них є все, що є у домашніх дітей. Хіба що їх мама - вихователька, яка отримує зарплату. За второваною схемою: найм вихователів - створення навчальних програм - семінари для персоналу - забезпечення реабілітаційним обладнанням, ігровими комплексами, матеріалами для навчання - постійний моніторинг того, що відбувається - Аня працює ще у трьох інтернатах.
«Жаль - не те слово, яким можна описати мої почуття. Почуття відчаю, і біль, який відчуваєш фізично, кожною клітиною свого тіла.
Які вони різні ці діти: одні - мовчазно сидять у кутку кімнати, інші - активно борються за твою увагу і ласку. Одні - безперервно коливаються з боку в бік, інші - нерухомо застигли в одній позі.
Але при всьому цьому, тебе не покидає відчуття, що це - діти. Такі ж, як твої - нестерпні, улюблені, що потребують уваги 24 години на добу, здається, до кінця твоїх днів.
Чому ж одним - мама, а іншим - довічний вирок? Без права виходу на свободу? Відбування чергового етапу, і за який злочин? За те, що народився не таким, як усі, і добренькі дяді й тітоньки не в силах будуть винести твого вигляду?»
Так писала Аня свій звіт про відвідування Чернігівського будинку для дітей з особливими потребами (с. Калинівка) 5 років тому. Більше схожий на крик відчаю, ніж на робочий матеріал. Розпач - саме він сковує розум і почуття людини, яка вперше опинилася в подібному закладі. Але дітям не допоможуть сльози. Вони потребують піклування, колосальне терпіння, витримку, увагу та щиру радісну посмішку. І тим, хто наважується присвятити їм своє життя, доводиться докласти чимало зусиль, щоб впоратися з емоціями.
- Проблема, з якою зараз доводиться боротися - у мене намітилися риси емоційного вигоряння. Це іронія долі, адже саме емоційне вигорання персоналу - основна проблема, з якою доводиться боротися і працювати. Фінансова нестабільність і величезне нервове навантаження - два чинники, які діють вкрай негативно на мою роботу. Але думаю, ці фактори притаманні будь-якої громадської діяльності.
Навряд чи можна засуджувати наше суспільство за неготовність розкрити очі та зіткнутися віч-на-віч з безвихіддю. Тому просто скажемо спасибі тим, хто зважився черпати жменю з моря дитячого болю.
Прес-служба Правозахисного центру «Поступ»
